Уроки Голодомору: діти плачуть.
Принципи екологічності інформації.
До роковин Голодомору зазвичай у школі плануються заходи. Поділюся своїми думками про психологічне благополуччя дитини при проведенні розмов, демонстрації фото і відео про трагедію Голодомору.
Колеги! Я досліджую тему Голодомору вже багато років, вважаю потрібним знати нашу трагічну історію, адже вона досі визначає нашу ментальність, бо дуже довго замовчувалась і наслідки колективної історичної травми не подолані. Втеча від розмови про трагічне не вирішує проблеми. Знати потрібно. Але при цьому наголошую на необхідності ЕКОЛОГІЧНОСТІ інформації і прошу спиратися на принципи, що мінімізують травматизацію дитини (особливо це стосується дітей до 9 років).
Ось ці чотири принципи: право дитини на ВИБІР, ПІДТРИМКУ, САМОЦІННІСТЬ, НАДІЮ.
1) Дитина має право вибрати – «знати чи не знати» про трагедію саме зараз, має право самостійно визначити – чи впустити в себе травмуючий матеріал, чи закритися від нього. Згадайте, у своєму прагненні до пізнання страшного (наприклад, спільні походи на кладовище чи в інші страхітливі місця) дитина вибирає «не йти», якщо відчуває себе не готовою. Дорослий (учитель разом з батьками) має заздалегідь оцінити стан кожної окремої дитини, її реакції, щоб визначити наскільки готова вона зараз приєднатися до чужого болю, а форма обов’язкового уроку не надає дитині цього вибору, значить, треба зняти «обов’язковість» уроку, а натомість говорити з дітьми про готовність до такого уроку, поступово готувати дітей, спочатку «вирощувати» психологічні ресурси, які дадуть змогу пережити трагедію, а потім занурювати в страшні деталі трагедії (особливо це стосується візуальних образів, а медіапродукції зараз достатньо). До 9 років про трагедію можна розказувати тільки «із рук в руки» і попередньо підготувавши дитину казочками (наприклад, із збірки «Зернятко надії» Львівського видавництва Свічадо). Коли з директорами шкіл ми обговорювали цей принцип, прозвучало питання: а хіба маленька дитина може визначити, чи вона готова? Зрозуміло, що так як це робить доросла людина, дитина не може. Навіть і дорослий інколи може себе переоцінити або неправильно визначити свою готовність. Мова іде не про те, щоб не створити подвійний удар – від самої інформації і неочікуваності цієї інформації.
2) Дитина має право одержати емоційну підтримку важкого переживання від дорослого, а це можливо, коли є попередній досвід поділених переживань, коли дорослі створюють безпечну ситуацію для вільного прояву емоційних реакцій, будь які реакції беззастережно приймаються дорослим, як цінність. Сміх, наприклад, може також бути формою відреагування страху (а як зазвичай учитель реагує – як вам не соромно!) Згадайте відомий самоіронічний інтернет-мем про запис у щоденнику:«двійка! Їв на уроці про Голодомор». А це дуже природня психологічна захисна реакція. Без створення простору для безпечного виявлення любих емоційних реакцій трагічна інформація не може дитиною «переробитися», відбувається лише імітація усвідомлення і набувається досвід маскування, підкорення маніпуляціям, що продовжує травму голодомору в наступні покоління. От уявімо собі, що дитина заплакала. Вона має право на підтримку – дорослий має дати знак дитині, що він теж у душі плаче, розділяє цю емоцію. І ці знаки можна подати навіть без слів. Відчуття підтримки виникне, якщо підійти ближче до дитини, тихенько покласти руку на плече, погладити по руці. Не треба забороняти плакати або лякатись таких реакцій. Якщо дитина душею відгукується на людське страждання, це нормально. І якщо до того, як діти потрапили в ситуацію, що хтось не опанував своїх емоцій і почав плакати, їм сказати, що люди по різному реагують на людське горе, хтось плаче, хтось може втримати сльози, ми будемо разом відчувати це, давайте допоможемо, підтримаємо один одного. Це і буде підготовка, розмова про готовність. І тоді таких стихійних дій, коли ту дитину, що сльози не втримала, потім діти ще й почнуть «тренувати, щоб не боялася», дражнити або насміхатися, – не буде. Дорослі вже запропонували дітям культурні способи опанування. Десь так приблизно.
3) Дитина має право відчувати самоцінність, не бути засобом здійснення виховних чи політичних чи будь яких інших технологій, коли її переживання знецінюються, використовуючись лише як засіб досягнення певної мети. Розуміння того, що відбувається виховний процес, не має заступати дорослому цінності поділеного переживання «тут і тепер», коли дитина стикається із трагічною інформацією. Адже дорослий може одночасно розуміти різні пласти події, а дитині це ще не доступно (когнітивний апарат ще не настільки розвинувся, щоб забезпечити складні операції з реальністю), дитина потребує допомоги. Не забуваймо, що головним є переживання і співпереживання, а не інформування.
4) Дитина має право на надію: дорослий має усвідомлювати свою відповідальність і бути мужнім – має сам глибоко пережити те, про що він говорить, щоб супроводжувати дитину в її переживаннях, і не відчувати себе безпорадним. Це стає можливим, коли дорослий до того, як пропонувати інформацію про трагедію дитині, сам для себе вже дає відповіді на питання, як таке могло трапитись у цьому світі, як пережити таке страхіття, як жити далі після такого, в чому шукати опору, що робити, щоб таке не повторилося (якщо дорослий не має своїх особистих відповідей на ці питання, то в розмові про Голодомор буде транслюватися безпорадність, відчуття безвиході, неможливості ніяк вплинути на події, а значить закладатись страх перед життям). Смисл розмов про трагічне – наснаження, а не формування вивченої безпорадності. Наснаження силою тих людей, які пережили трагедію, не здалися, не опустили руки, вижили – і тому ми живемо на цьому світі, нащадки. Покажіть картини Катерини Білокур, які вона малювала в 1934. Як хотілося жити і радіти життю. Життя – цінність, забирання життя – злочин. Наші теперішні негаразди порівняно з тим, що довелося пережити нашим предкам, – можна здолати і варто радіти життю.
Говорити про трагедію під кутом болю, який виникає при згадуванні подій Голодомору, є дуже природнім. Проте біль і страждання здатні провокувати злість протесту, ненависть. Але для подолання наслідків цієї історичної колективної травми нам потрібно допомогти дитині перейти від болю до надії. Минуле має сенс ради майбутнього. Які ми були і якими нам бути, щоб трагедії не повторювалися.
Любов Найдьонова
заступник директора Інституту соціальної
та політичної психології НАПН України,
науковий керівник всеукраїнського експерименту
з упровадження медіаосвіти.
Дякую!
Тепер редактори знають.